Рік війни. Продовження. Єдиний шлях – не зрадити віру людей!
Дата: 17.03.2023 16:02
Кількість переглядів: 133
Продовжуючи цикл розповідей про життя громад Борзнянщини на початку повномасштабного вторгнення, розповімо про Плисківську громаду – одну з тих, яким довелося бачити ворога впритул, відновлювати своє унормоване життя після транзиту «руського миру» та долати перші виклики військового часу. Про все це нам розповіла Плисківський сільский голова Марина Вірко.
– Яким для Вас був початок повномасштабної війни?
– 24 лютого 2022 року – день, який перетворив життя українців на «до» та «після». 4:28 ранку, четвер, телефонний дзвінок – від мами! В голові першою промайнула думка: «Щось сталося непоправне!». Підняла слухавку, одночасно прокидаючись, в страху розумію, що чую вибухи.... Чомусь спочатку подумалося: «Знову – склади в Ічні», але мамині слова шокують: «Доця, війна!». Я не вірю тому, що чую, ми навіть кілька хвилин сперечаємося, допоки не приходить розуміння, що мама говорить правду. Ввімкнула телевізор. Син був у Ніжині. Відразу спало на думку – потрібно забрати дітей.
Це було якесь дике, невідоме відчуття: одночасно страху і того, що відбувається щось незрозуміле.
– Яким було Ваше перше рішення як голови громади?
– Як голова громади я мусила швидко взяти себе в руки. Подзвонила секретарю та заступникам, попросила скликати депутатський корпус, виконавчий комітет і колектив ради. Вже о сьомій ранку ми зібралися в моєму кабінеті. Приємно, що усі – з холодною головою та гарячим серцем об’єдналися та почали виконувати поставлені завдання.
Розуміючи, що жителі громади зараз почнуть панікувати, я створила групу у Вайбері, учасниками якої були жителі Плисківської, Бахмацької, Крутівської, Борзнянської, Ічнянської територіальних громад. Таким чином ми спостерігали і контролювали хід ворожої техніки, яка вже наступної доби пішла через нашу громаду в напрямку Івангорода та Хорошого Озера.
Також на своїй сторінці у Фейсбук я викладала відео, в яких розповідала мешканцям громади про стан справ за кожен день, озвучувала оголошення та прохання.
– Чи було Вам на кого спертися у найскладніший період?
– Я навіть не очікувала, які ми можемо бути єдині у спільній меті. Лише зараз розумію, як це приємно, коли жителі громади (навіть ті, які не відзначаються особливою приязню до мене) стали пліч-о-пліч. Ми стали одним єдиним механізмом, який працював, не зупиняючись ані на хвилину, а саме: жителі сіл, старостинські округи, директори шкіл, дошкільних закладів разом зі своїми колективами, директори будинків культури, медичні працівники, соціальні працівники, продавчині магазинів. Надійним тилом стала місцева самооборона, яка день і ніч стояла на варті у центрі громади та старостинських округах. Загалом, згідно розпорядження сільського голови, у самообороні було 249 осіб. Ми докладали чималих зусиль, щоб не допустити паніки та хаосу серед жителів громади.
Так розпочався період відстоювання нашої рідної землі, гідності та свободи. Під час того жаху я взагалі багато чого переосмислила та усвідомила. Найперше – я безмежно люблю людей своєї громади. Бо це – люди сильні, мудрі та чуйні. Мабуть, тому українці – особливий народ!
– Із якими проблемами впоратися було найважче?
– Як і скрізь, був дефіцит із багатьма товарами. Але я б не назвала це проблемами. Адже ми згуртувалися і по максимуму забезпечили наших жителів усім необхідним. Організували завезення хліба, борошна, продукти харчування наші помічники, підприємці, фермери: В. П. Колоша, М. І. Вакуленко, А.І. Котова, І.Г. Шерстюк, М.І. Рикун. Г.М. Кудри. С. В. Понирко. А.П.Шупрудько. Керівництво ТОВ « Плиски-Агро». А.П.Усенко. ТОВ « Агроінвнст-Натуральні продукти».
Десь за два тижні від початку повномасштабного вторгнення нам разом із заступником вдалося привезти з Ніжина товари першочергової необхідності – ліки, харчування для малюків, засоби гігієни. Також люди у вайбері складали списки необхідного, а ми шукали, де все це можна було дістати. На той час, у перші тижні, це було складно, проте жителі громади розуміли й підтримували нас, за що я щиро всім вдячна. Разом ми стали міццю!
– Плисківська громада, як і більшість громад України стали прихистком для тих, кого війна позбачила власних домівок…
Сотні людей розгублених та наляканих зверталися до нас за допомогою. Хтось приїхав навіть без верхнього одягу, хоча весна була зовсім не тепла. Ми безперервно реєстрували людей, щоб вони як найскоріше могли отримати грошову допомогу. Доводилося робити все, навіть допомагати з реєстрацією карти для виплат у банку, чоловіку похилого віку, після інсульту , адже він би не отримав виплат без неї. Працювали і як психологи. Підтримка була найважливішою, у той момент коли люди розповідали історії, одна за одною, що більше не повернуться додому, дому- немає. Історії про те, як одна дружина приїхала з дітками, а чоловік без зв'язку, світла та навіть води, залишився в окупованому Чернігові... Під обстрілами градів.
Ми допомагали цим людям витримати та зрозуміти, що вони не одні- ми разом!
– Який момент Вам видався найважчим?
– Дуже страшно було, коли ворожа техніка пересувалася нашими селами. Боялася, щоб вони у нас не зупинилися, бо розуміла: я не ховатимуся від них, а відстоюватиму свою рідну землю. А це мало б свої наслідки.
Попередньо ми проводили роз'яснювальну роботу як місцевим жителям поводитися з окупантами. Тоді у нас заночував екіпаж із шести одниць ворожої техніки (танки стояли центральною дорогою, попід дворами у жителів Плисок). Добре, що через месенджери ми могли підтримували тих, хто бачив «орків» зі своїх вікон, нагадувати плисківчанами, щоб вони не піддавали своє життя ризику
Це була, мабуть, найдовша ніч у моєму житті. Але близько 04.30 ранку росіяни почали прогрівати свою техніку і виїхали із Плисок у напрямку Хорошого Озера.
Звісно, не обійшлося тоді й без проблем: увечері загарбники пограбували магазин, а ближче до обіду наступного дня – і аптечний пункт у селі.
– Яким Ви бачите подальше життя громади з огляду на вже пройдений рік війни?
– Вірю і маю надію, що якщо колись і буде новий наступ на Чернігівщину, то ми, як і рік тому, будемо гордо, з прапорами гнати цих нелюдів геть! Бо це наша земля, і «оркам» тут не місце. У перші дні війни було гірко, адже, загинуло багато наших односельчан. Але біль від гіркоти допомагала пережити радість від народження діток – майбутнього нашої держави.
Нині ми розуміємо, що лише завдяки Богу і нашим захисникам ми усі живемо, ніби у звичайному житті. Але це має свою, надвисоку ціну, яка закарбувалася в пам'яті та наших серцях назавжди. Навіть у хвилини спокою ми не маємо права забувати, чого вартує ще один прожитий день у вільній Україні.
Я кожного дня молю Бога про перемогу і про те, щоб дав сил пройти цей шлях разом із людьми, які довірили мені представляти їхні інтереси. Я як голова громади відповідаю не лише за себе, а тому не маю права впасти, відступитися. Є лише один шлях – оберігати, захищати, підтримувати і ні в якому разі не зрадити їхню віру. Сердечно дякую жителям громади за розуміння, довіру, підтримку. Разом до Перемоги!
Інтерв’ю брала Марина Гриненко
